Від «непотрібних» журналістів до «великого медіабудівництва»: як змінювалися ставлення, наміри та дії команди Зеленського щодо медіа у 2019—2021 роках

«Як довела наша виборча кампанія, ми спілкуємося із суспільством без посередників, без журналістів», — ця вже хрестоматійна фраза колишнього голови Офісу президента Андрія Богдана, сказана в серпні 2019 року, продемонструвала рівень недооцінки новою владою ролі та ваги медіа в суспільстві.

Однак за певний час владі стало зрозуміло, що без великих медіа втримати хвилю електоральних симпатій, на якій опинилася команда Володимира Зеленського у момент виборів, є непосильною задачею. Значно пізніше, восени 2021 року, президент під час пресмарафонуопише свої стосунки з медіа вже з нотками жалю«У мене немає медіасоюзників, на жаль. Я вважаю, що мій головний союзник — народ України».

У цьому матеріалі йдеться про еволюцію намірів та дій президента Зеленського та його команди щодо медіа протягом першої половини його каденції, яку ми нещодавно пройшли. І про виклики, які стоятимуть перед нами у наступній половині президентської каденції.

Ситуація в медійній сфері на момент приходу команди Зеленського у 2019 році

В українській медіасфері у 2019 році все ще домінувало олігархічне телебачення, однак почали з’являтися паростки здорових ініціатив, що наближали нас до оздоровлення медіаринку. Після Революції Гідності розпочалися законодавчі зміни у сфері медіа, що дозволили зрушити довгоочікувані реформи.

Насамперед у 2017 році було створено Національну суспільну телерадіокомпанію України (НСТУ, Суспільне мовлення) на базі 30 державних мовників після ухвалення відповідного закону трьома роками раніше. Громадськість безпосередньо долучена до управління новоствореним Суспільним мовленням — до його наглядової ради входять представники дев'яти сфер громадянського суспільства та кожної з парламентських фракцій і груп. Державні органи не мають права втручатися у редакційну політику мовника, і, разом з тим, закон передбачає гарантії фінансування мовника з держбюджету. Станом на початок 2019 року новостворене Суспільне пройшло складний етап об'єднання держкомпаній та скорочення понад 30% персоналу, компанія залишалася хронічно недофінансованою, проте демонструвала незалежність у своїй редакційній політиці та здобула перший успіх на медіаринку: «Українське радіо» у 2018 році стало найпопулярнішою інформаційною радіостанцією країни та продовжує утримувати лідерство, хоча станом на початок 2019 року все ще малодуже фрагментарне FM-покриття у ключових містах. Потужно стартувала діджитал-платформа Суспільного. Крім цього, мовник мав плани розбудови кореспондентської мережі до рівня громад.

У 2016 році розпочалося роздержавлення державної та комунальної друкованої преси, яке завершилося в кінці 2018 року. Завдання реформи — обмежити прямий вплив органів державної влади та місцевого самоврядування на друковані медіа: всі ці органи мали вийти зі складу засновників друкованих видань. Протягом трьох років реалізації закону «Про реформування державних і комунальних друкованих ЗМІ» реформовано 615 видань — це близько 96% від загальної кількості державних та комунальних ЗМІ, що реально виходили на кінець 2018 року. Утім, значна частина видань знайшли спосіб продовжувати співпрацю з місцевою владою, отримуючи фінансування в обмін на лояльність у редакційній політиці. Також, у зв’язку з децентралізацією, місцеві видання продовжують трансформуватись. Таким чином, довгострокові результати реформи все ще потребують спостереження.

Закон про прозорість медіавласності, ухвалений у 2015 році, змусив багатьох олігархів та політиків розкрити свої зв’язки з медіа. Дехто навіть втратив частину медіаактивів, наприклад, у 2017 році регулятор відмовив у продовженні ліцензій низці радіостанцій холдингу УМХ олігарха-втікача Сергія Курченка через непрозору структуру власності. Разом із тим, пряма власність — не єдина форма залежності медіа від політиків і бізнесменів: вони можуть формально і не володіти компаніями, а просто фінансувати, що є навіть важливішим в умовах кризи на медіаринку. Непрозорість фінансування медіа залишається перепоною на шляху виявлення зв’язків політиків та олігархів із медіа.

Запроваджено квоти на україномовне ведення ефіру та україномовний контент на телебаченні та радіо. Ухвалені у 2017 році законодавчі зміни встановили, що для загальнонаціональних телеканалів частка програм або фільмів українською мовою має становити не менше 75% у проміжку від ранкового до вечірнього прайму. Квота на пісні українською мовою в радіоефірі запроваджувалась поступово, відповідно до ухвалених у 2016 році норм: від 25% до 35% протягом трьох років, а ведення програм державною мовою за три роки мали зрости, відповідно, від 50% до 60%. Запровадження квот дало поштовх до стрімкого розвитку вітчизняної музичної індустрії і, в цілому, не призвело до втрат аудиторії радіостанцій. У квітні 2019 року парламент ухвалив закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», який встановив ще більш жорсткі квоти: з 16 липня 2021 року фільми, створені іноземною мовою, мають показувати з дубляжем або озвучкою державною мовою.

Для ефективного державного регулювання сфери медіа необхідно створити нову правову основу регулювання ринку аудіовізуальних медіа, який за останні роки стрімко розвинувся і вийшов за рамки лінійного телебачення й радіо. Ухвалена у 2006 році редакція закону «Про телебачення і радіомовлення» уже на той час не враховувала новітніх тенденцій, що знижувало ефективність роботи регулятора медіаринку, спричинило системні проблеми з переходом на ефірне цифрове мовлення та посприяло появі непрозорого оператора цифрового телебачення — ТОВ «Зеонбуд», справжніх власників якого ніхто не знав і фактично досі не знає. Від того часу системних змін до законодавства не ухвалювали, але на медіаринку з’явилися нові види медіа — нелінійні аудіовізуальні медіасервіси, як от стримінгові платформи (західні Netflix, Apple TV та інші, українські — Megogo, Oll.tv, Sweet.tv, Volia, «Київстар ТБ»), робота яких зараз перебуває поза будь-яким регулюванням. В Угоді про Асоціацію між Україною та ЄС наша держава зобов’язалася до 1 вересня 2019 року імплементувати Директиву 2010/13/ЄС «Про аудіовізуальні медіасервіси», що вдосконалить правове поле для всього спектру суб’єктів аудіовізуальної сфери, покращить інструментарій регулятора та механізми захисту прав споживачів.

Серед ключових викликів у медійній сфері, які дісталися новообраній владі у 2019-му році, можна виділити такі:

Сконцентрованість медіа в руках олігархів. Для журналістів олігархізація медіа означає корпоративну цензуру й політичний диктат, а для споживачів — неможливість отримувати якісну і правдиву інформацію;

Законодавство, що «не встигає» за розвитком технологій. На тлі скорочення впливу телебачення неврегульованість роботи нових видів медіа (передусім аудіовізуальних) призводить, зокрема, до ігнорування новими видами медіа правил медіаринку — наприклад, мовник квот, відповідальність за порушення яких передбачена для традиційних телеканалів та радіостанцій. Це веде до викривлення конкуренції та незахищеності медіаспоживачів. Зволікання із запровадженням нового регулювання аудіовізуальних медіа загрожувало порушенням строків, відведених на це Угодою про Асоціацію між Україною та ЄС;

Постійне недофінансування Суспільного, зумовлене ненадійною моделлю його фінансування, та різноманітні нормативні перепони становлять загрозу для сталого розвитку мовника. Відсутність покриття FM-сигналом у великих містах — наприклад, Харкові та Одесі, — обмежувала не лише можливості компанії, а й доступ громадян до правдивої та якісної інформації. Разом із невдоволеністю політичних еліт незалежністю Суспільного мовлення все це посилювало загрозу згортання реформи чи її радикального перегляду, який може призвести до відкату назад до державного мовлення;

Вплив «великих грошей» на виборчу агітацію в медіа. Хоча вибори є основою демократії, в Україні, на відміну від багатьох європейських країн, відсутні обмеження щодо емоційної, беззмістовної передвиборної реклами на телебаченні. Зволікання із врегулюванням цієї проблеми, на яку давно звертає увагу громадськість, призводить до того, що до 90% офіційних бюджетів виборчих кампанійспрямовуються на телевізійну рекламу і перевагу отримує той, хто має доступ до «великих грошей»;

Регулятор без повноцінних повноважень та під політичними впливами. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, що формально є незалежним конституційним органом, насправді, за будь-якої влади залежала від керівництва держави та часто діяла в його інтересах. Закріплений у Конституції спосіб формування Нацради, при якому половину складу органа призначає президент, а іншу — парламент, залишається політизованим. В умовах контрольованої президентом більшості у парламенті Нацрада фактично стає частиною президентської вертикалі. При цьому досить важко йде  пошук компромісу між мірою «сили» регулятора:  гравці ринку намагаються послабити регулятора, а влада — посилити, є проблема із браком довіри в суспільстві;

Відсутність дієвої саморегуляції у журналістській спільноті. Неспроможність журналістів і медійних організацій домовитися, виробити чіткі правила гри та забезпечити їх дотримання призводить до численних проблем. По-перше, не дає впорядкувати хаос у медіапросторі та на медіаринку. По-друге, залишає регуляторні важелі в руках влади, що періодично виливається у використання цих важелів для тиску на медіа. Структури громадянського суспільства — Комісія з журналістської етики, Незалежна медійна рада, Медіарух тощо — працюють у цьому напрямі, однак поки що не мають достатніх важелів впливу на ситуацію;

Посилення впливу ворожої дезінформації та маніпулювань. Розквіт анонімних телеграм-каналів, які маніпулюють громадською думкою та дезінформують аудиторію, у 2019-му році супроводжувався посиленням впливу проросійських телеканалів, близьких до Віктора Медведчука — «112 Україна», NewsOne і ZIK, які об’єдналися у медіахолдинг «Новини». З каналу ZIK після його придбання однопартійцем Медведчука Тарасом Козаком працівники масово звільнилися, заявивши про порушення журналістських стандартів та маніпулювання.

Що обіцяли «Слуги народу» зробити з медіа: декларації та наміри нової влади

Президент Володимир Зеленський та чимало представників нової влади вийшло зі «світу медіа». Однак передвиборна програма президента не містила положень, що стосувалися медіа, а програма президентської партії «Слуга народу» — лише один пункт, що стосувався цієї сфери: «Позбавимо власників медіа можливості впливати на те, що говорять чи пишуть журналісти».

Перші серйозні заяви про зміни в державній політиці у медійній сфері з’явилися вже після початку роботи парламенту ІХ скликання.

При підготовці законопроекту про аудіовізуальні послуги на базі комітету ВРУ з питань гуманітарної та інформаційної політики відбулося розширення сфери регулювання законопроекту. Відповідно до озвучених намірів тодішнього голови комітету Олександра Ткаченка та його наступника Микити Потураєва, регулювання законопроекту поширилося на всі види медіа, включно з онлайн-виданнями, та, відповідно змінилася робоча назва законопроекту («Про медіа»). Новий законодавчий акт анонсували як комплексний документ, що має прийти на зміну кільком медійним законам: про телебачення і радіомовлення, про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні, про інформаційні агентства, про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення, про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів, про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації. Це мало допомогти запровадити спільні підходи до регулювання різних видів медіа, однак потребувало би згоди ширшого кола стейкхолдерів. Як це сприйняли стейкхолдери і чому законопроект досі не ухвалений, розкажемо трошки нижче.

У контексті Суспільного мовлення представники нової влади Кирило Тимошенко та Микита Потураєв декларували наміри повністю профінансувати мовника, відповідно до законодавчої гарантії, вже у 2020 році, а також розпочати зміну моделі фінансування на більш надійну (створення спецфонду, що наповнюватиметься за рахунок ренти за користування радіочастотним ресурсом). Новий міністр культури, молоді та спорту Володимир Бородянський, до сфери повноважень якого віднесли політику у сфері Суспільного мовлення, виступив із пропозиціями спрямувати 25% бюджету мовника на замовлення суспільно корисного контенту у комерційних медіагруп та продакшнів. Ця ідея міністра увійшла в законопроект № 2576 щодо підвищення ефективності роботи НСТУ, зареєстрований в кінці 2019 року. НСТУ була залучена до процесу підготовки проекту і загалом його підтримує, хоча й підготувала певні поправки для внесення між читаннями. Однак у разі наповнення законопроекту поправками, які можуть зашкодити незалежності, мовник може інформувати парламент та міжнародну спільноту про непідтримку законопроекту: про всі ці деталі напишемо нижче.

Крім цього, ще в ході передвиборної кампанії Зеленський заявляв про наміри створити «мощный международный русскоязычный канал, который вещал бы на территорию Крыма, Донецка и Луганска, Европы, США и Израиля, который показывал бы, прагматично и правильно, реальные новости, реальную жизнь в Украине, что у нас происходит». Після приходу до влади канал для окупованих територій «Дом» вирішили створити на базі мультимедійної платформи іномовлення UATV. Передбачалося, що на першому етапі канал буде поєднувати інформаційне мовлення власного виробництва, українсько- та російськомовні розважальні програми, серіали та кінофільми виробництва провідних українських медіагруп, за умови, що це не транслюватиметься на вільній території України. Відповідно до зобов’язань перед Радою Європи Україна мала позбутися всіх державних телеканалів, утім цей випадок, з огляду на спеціальну мету та територію мовлення, обмежену окупованими районами, можна було би вважати винятком. Якби не подальші заяви Зеленського про поширення мовлення «Дома» для всіх переселенців — тобто, на територію всієї України, та відповідний законопроект, мало не ухвалений у грудні 2021 року, що несе всі ризики впливу на політичний дискурс з боку нового державного мовника.

Що насправді робила та не робила нова влада у медійній та інформаційній політиці 

Врегулювання роботи нових аудіовізуальних сервісів: законопроект, що загруз через свій масштаб. З початком роботи нового скликання Верховної Ради регулювання медіа та інформаційної політики здебільшого перейшло під юрисдикцію Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики. Серед його перших кроків стало створення робочої групи з доопрацювання законопроєкту про аудіовізуальні медіасервіси з розширенням сфери дії на друковані видання та онлайн-медіа. Законопроєкт передбачає посилення повноважень регулятора з одночасною спробою запровадити співрегулювання — механізм залучення гравців ринку для вироблення кодексів поведінки щодо складних питань. Важливим у цьому аспекті є запровадження приписів для порушників. Вже у листопаді 2019 року голова Комітету Олександр Ткаченко та Міністр культури, молоді та спорту Володимир Бородянський презентували концепцію законопроекту, у грудні того ж року зареєстрували законопроект №2693, а в січні 2020 року комітет рекомендував його до ухвалення за основу.

Проте законопроєкт зазнав критики від різних стейкхолдерів: не зацікавлених у сильному регуляторі медіагруп,  онлайн-медіа, які досі не регулювалися законодавством, а також представників проросійських медіа, які розуміють ризики відповідальності. Вже на цьому етапі до законопроекту висловлювалися пропозиції та застереження, тому у травні 2020 року парламент відправив проект на повторне перше читання з тим, щоб підготувати нову редакцію з урахуванням зауважень міжнародних організацій та експертів. Доопрацьований законопроект №2693-д так і не був винесений на голосування до сесійної зали. У комітеті не були впевнені в результативному голосуванні, тому вирішили поки що продовжити консультації зі стейкхолдерами — переважно з представниками великих медіагруп. Однак, відсутність діалогу з представниками онлайн-медіа призвела до публічних заяв журналістів та ЗМІ, якіпротестували проти ухвалення закону. Декілька консультацій зі стейкхолдерами відбулися на базі Коаліції РПР та інших майданчиках на початку 2021 року.

Станом на кінець 2021 року в кулуарах висловлювали ідеї щодо «розділення» законопроекту на аудіовізуальну частину та частину про онлайн-медіа. Це розглядають як певний компроміс для прискорення виконання зобов’язань України перед Європейським Союзом. Однак, чи приймуть автори законопроекту таке політичне рішення після численних обіцянок ухвалити комплексний акт та інвестованих у його просування зусиль, поки що невідомо.

Суспільне мовлення: дешевше не чіпати

Бюджет та ресурси. Національна суспільна телерадіокомпанія у 2020 році, попри перелічені вище обіцянки влади, так і не отримала повного бюджету, гарантованого законодавством. Цей рік позначився також необхідністю виплатити успадкований від державного телебачення борг у 10,6 мільйонів євро перед міжнародним каналом Euronews, що призвело до кількамісячного арешту рахунків Суспільного мовника. Після секвестру бюджету та виплати боргу «Євроньюз» у НСТУ залишилося 57% запланованого державного фінансування на 2020 рік. У держбюджеті на 2021 рік вперше за час існування Суспільного мовлення було передбачене формально повне фінансування мовника, відповідно до гарантії законодавства — 2,2 мільярда гривень, однак майже всі видатки розвитку (400 мільйонів гривень) мали надійти із новоствореного спецфонду від ліцензування азартних ігор, надходження у який неможливо достовірно спрогнозувати; переважну частину з них компанія так і не отримала. На 2022 рік у держбюджеті передбачено 1,87 мільярда гривень на Суспільне мовлення, що на 530 мільйонів менше від суми, гарантованої законом про Суспільне. Таким чином, можна говорити про систематичне продовження практики недофінансування компанії всупереч як українському законодавству, так і міжнародним стандартам, а отже нагальною залишається зміна моделі фінансування на більш стабільну.

Серед інших ресурсів, які має отримати мовник — частотний. Як ми писали, канали «Українського радіо», що були перезавантажені з 2017 року командою Дмитра Хоркіна, продемонстрували конкурентоздатність та досягли аудиторних успіхів навіть на обмеженому частотному ресурсі, успадкованому від державних мовників. Наприклад, за підсумками першого медіасезону у складі Суспільного мовлення Перший канал «Українського радіо» вирвався у лідери серед розмовних радіостанцій, збільшивши аудиторію на 67%, ще не маючи FM-частот у ключових для ефірної дистрибуції великих містах, як Харків і Одеса, та менших обласних центрах, як Івано-Франківськ. Згодом, у 2019 році Національна рада використала нагоду виділити радіочастоти, звільнені внаслідок застосування закону про прозорість медіавласності, на користь розбудови мереж «Українського радіо», яке наприкінці 2020 року нарешті охопило всі обласні центри. Радіостанції «Промінь» та «Культура» вже мають FM-покриття у більшості обласних центрів і продовжують подаватися на конкурси Нацради. Тим не менше, регулятор показав, що поки що не готовий дати Суспільному мовнику більше ресурсу, ніж обов’язковий за законом мінімум: нова радіостанція, з якою НСТУ подалося на київську частоту восени 2021 року, отримала відмову Нацради, а частоту віддали холдингу ТАВР, для якого вона стала дев’ятою в Києві. Сподіваємося, це не системна політика, і в майбутньому Суспільне мовлення отримуватиме принаймні не гірші за комерційних мовників умови для роботи.

Нове керівництво — нові стосунки. Разом із тим, у 2020—2021 році відбулася перша зміна керівних органів Суспільного. У лютому 2021 року затвердили новий склад наглядової ради НСТУ, більша частина членів якої були обрані на конференціях громадських організацій, які працюють у різних сферах, а решта — номіновані парламентськими фракціями та групами. У квітні 2021 року наглядова рада обрала новим головою правління компанії Миколу Чернотицького, який працював у команді попереднього голови правління Зураба Аласанії та обіймав посаду члена правління, відповідального за адміністративну роботу та регіональне мовлення. Його потенційним конкурентом мав стати заступник глави Офісу президента Юрій Костюк, однак він запізнивсяз поданням документів на конкурс. Громадянське суспільство та міжнародні організації відзначали демократичний характер зміни керівних органів Суспільного. Варто відзначити, що демократична ротація органів управління є черговим позитивним «дзвіночком», що свідчить про побудову здорової системи корпоративного управління.

Втім у команді влади не всі були задоволені таким перебігом подій. 1 червня 2021 року заступник голови Офісу президента Кирило Тимошенко в інтерв’ю інформагенції «Інтерфакс-Україна»розкритикував спосіб формування наглядової ради НСТУ та припустив, що голову ради може призначати уряд. Європейська мовна спілка разом з іншими міжнародними організаціями подали скаргу на Платформу Ради Європи із захисту журналістики та безпеки журналістів та наголосили, що такі зміни загрожують незалежності НСТУ та можуть піддати редакційну політику мовника політичному впливу. Згодом уряд відповів на скаргу, зазначивши, що Тимошенко висловив лише «приватну думку» і «кожен має право на свободу вираження поглядів». Утім, у листопаді 2021 року голова наглядової ради НСТУ Світлана Остапа повідомила, що у владних кабінетах від цієї ідеї не відмовилися і влада може взяти під контроль наглядову раду Суспільного, змінивши закон.

Невдоволення влади новим керівництвом мовника та його редакційною політикою тривало «за кадром». Через коментар близького до Банкової блогера, колишнього політика й журналіста Сергія Лещенка щодо заангажованості токшоу Суспільного «Зворотний відлік» вибухнув медійний скандал, в ході якого з’ясувалося, що «Слуга народу» висуває умови щодо участі не лише своїх спікерів, а й опонентів у телеефірах. У цьому конфлікті на сторону Суспільного мовлення стали громадськість та медійна спільнота, також подія привернула пильну увагу міжнародної спільноти, ситуацію розглядали за участі ведучої Мирослави Барчук та представників керівництва мовника на Раді з питань свободи слова та захисту журналістів при Президентові, а також на Комітеті ВРУ з питань свободи слова.

Тим часом за Суспільне мовлення знову взялися правоохоронці. У липні 2021 року до НСТУ надійшов запит Державного бюро розслідувань щодо надання копій угод про закупівлю товарів, робіт і послуг з 2017 по 2019 роки включно. За словами керівника компанії Миколи Чернотицького, ці питання були вже предметом дослідження у кримінальному провадженні, що розслідувалося ДБР роки два тому. Загалом, за запитаний період компанія уклала понад 5000 господарських договорів та додаткових угод (це понад 100 тисяч аркушів) відповідно до закону «Про публічні закупівлі». Він повідомив, що документи нададуть, коли буде відповідна ухвала суду — вона з'явилася лише в грудні 2021 року. Суспільний мовник заявляє, що готовий сприяти слідству та очікує на об’єктивне, всебічне й законне розслідування; разом з тим важливо, щоб розслідування відбувалось прозоро та не мало ознак тиску на компанію.

Всі ці події стали підставою для безпрецедентної уваги послів країни Великої сімки (G7) до Суспільного мовника та одностайної його підтримки. У листопаді 2021 року посли заявили, що незалежні українські медіа, в тому числі Суспільний мовник, є ключовим стовпом сильної та стійкої демократії, а також підкреслили своє зобов’язання забезпечити їхній захист в Україні.

Законодавче регулювання Суспільного. Ініційовані ще міністром Володимиром Бородянським зміни закону про Суспільне мовлення (проект № 2576), зареєстровані наприкінці 2019 року, були відкладені через початок епідемії коронавірусної хвороби. Втім їх ухвалення є актуальним, адже необхідно зняти законодавчі обмеження на спільне з іншими компаніями виробництво аудіовізуального продукту, фінансування довгострокових проєктів виробництва терміном понад один бюджетний рік (а це, наприклад, будь-який пристойний серіал), проведення маркетингових досліджень та промокампаній коштом державної підтримки, а також  оптимізацію основних засобів, — все це знижує конкурентоздатність компанії в сучасних умовах медіаринку. Разом з тим, з огляду на попередні заяви представників влади про можливу зміну способу формування наглядової ради мовника, у разі ухвалення законопроекту в першому читанні громадськість та міжнародна спільнота триматимуть на контролі проходження поправок, адже важливо не допустити відкату реформи.

Поза активними діями влади залишилося питання запровадженнянової надійної моделі фінансування Суспільного мовлення, яка б розв’язала проблему зі щорічним недофінансуванням мовника.  Ще у 2018 році наглядова рада НСТУ затвердила пропозиції щодо зміни моделі фінансування компанії. Нова модель фінансування Суспільного мовлення має на меті зменшити дискрецію уряду і парламенту при розрахунках обсягу щорічного фінансування НСТУ і передбачає виокремлення надходжень від рентної плати за користування радіочастотним ресурсом у спецфонд державного бюджету та цільове спрямування їх на фінансову підтримку НСТУ. У 2018-2019 роках запропонована модель пройшла експертизу експертів Ради Європи, а у квітні 2019 року Голова Офісу Ради Європи в Україні Мортен Енберг презентував їх у Комітеті свободи слова та Бюджетному комітеті. На початку 2021 року голова комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв заявляв, що Верховна Рада може розглянути нову модель фінансування Суспільного у 2022 році, втім ніяких конкретних дій на цьому шляху поки не було зроблено.

Боротьба проти дезінформації: від скандального законопроекту до «санкцій понад усе»

Законопроект про дезінформацію. У контексті боротьби проти дезінформації перші кроки нової влади були суперечливими. 9 листопада 2019 року президент Володимир Зеленський своїм указом  №837/2019 доручив уряду розробити законопроект «щодо врегулювання діяльності медіа в Україні, передбачивши, зокрема, положення щодо вимог та стандартів новин, механізмів запобігання розповсюдженню недостовірної, викривленої інформації, її спростування, заборони фізичним та юридичним особам держави-агресора володіти або фінансувати медіа в Україні, а також передбачити посилення відповідальності за порушення законодавства про інформацію». У медіаспільноті указ президента викликав обурення через те, що влада нібито планує нав'язувати стандарти новин. Керівники профільного міністерства та парламентського комітету назвали ці слова «технічною помилкою». За короткий час Міністерство культури, молоді та спорту України (МКМС) спробувало розробити законопроєкт про протидію дезінформації. Вже в листопаді 2019 року міністерство представило Концепціюзахисту інформаційного простору України від дезінформації, а у січні 2020 року — оприлюднило для обговорення драфт законопроекту. Проект передбачав за умисне масове розповсюдження завідомо недостовірних повідомлень та фінансування цих дій кримінальну відповідальність, а за поширення дезінформації, порушення правил спростування, надання відповіді та вимог прозорості — адміністративну. Проте потужна хвиля критики з боку медійної спільноти, зауваження з боку Ради з питань свободи слова та захисту журналістів при президентові та навіть народних депутатів ізкерівництва профільного комітету призвели до повного провалу цієї ініціативи. На думку численних експертів, проект передовсім серйозно звужував свободу слова, сприяв самоцензурі журналістів та звужував їхні права. Зрештою проект так і не був внесений Кабміном до Верховної Ради, а після відставки Володимира Бородянського законопроект більше не стоїть на порядку денному міністерства.

Нова санкційна політика. Після провалу ідеї з законом про протидію дезінформації роботу в сфері боротьби з медіа, які найактивніше поширюють дезінформацію, активізувала РНБО. У лютому 2021 року президент увів у дію рішення РНБО про санкції проти трьох телеканалів, які пов’язують з проросійським політиком Віктором Медведчуком. Джерела, близькі до слідчих органів, називали підставами для санкцій участь у фінансуванні каналів компаній, що діють на окупованих частинах Луганщини та Донеччини. Таким чином, рішення мало безпековий характер і формально не стосувалося інформаційної політики. Результати моніторингу (про)російської пропаганди, який восени 2020 року провела ГО «Детектор медіа»,засвідчили, що ці три канали відповідальні за понад половину випадків поширення кремлівських дезінформаційних меседжів в українському медіапросторі. Регулятор майже 40 разів застосовував передбачені законом санкції до цих телеканалів (попередження, штрафи, звернення до суду щодо анулювання ліцензій тощо). Більшість медійних громадських організацій підтримали запровадження санкцій та назвали їх адекватним кроком у боротьбі проти дезінформації. Однак пролунали й голоси на підтримку закритих каналів. Голова Національної спілки журналістів України Сергій Томіленко заявляв, що «позбавлення без суду багатомільйонної аудиторії доступу до українських ЗМІ, заборона сотням журналістам та медійникам права на професію — це наступ на свободу слова», а «політична належність українських власників зареєстрованих в Україні ЗМІ — не злочин». Однак за кілька днів Секретаріат НСЖУ оприлюднив заяву, що спілка не захищає «канали Медведчука» і держава має право на захист інформаційного простору. Після цього Томіленко уточнив, що виловлювання на захист каналів були лише його персонально позицією.

Втім власники заблокованих каналів не здалися. Вже у лютому 2021 року команда закритих каналів створила приватну компанію ТОВ «Медіахолдинг Новини», яка придбала супутниковий телеканал Перший незалежний і перезапустила його в форматі закритих «каналів Медведчука». Однак з офіційно не озвучених причин Перший незалежний припинив мовлення на супутнику після години етеру й далі транслювався лише в ютубі. Згодом нардеп від ОПЗЖ та голова парламентського комітету з питань свободи слова Нестор Шуфрич став мажоритарним власником ТОВ «Медіахолдинг Новини» (і, відповідно, Першого незалежного), а згодом купив у медіаменеджера Владислава Багінського канал UkrLive, який мав супутникову ліцензію та дистрибуцію сигналу в кабельних мережах, і почав транслювати контент Першого незалежного під логотипом UkrLive, таким чином повернувши канал у супутниковий та кабельний ефір. З початку грудня 2021 року відновилась трансляція на супутнику й самого Першого незалежного.

28 грудня президент Зеленський увів у дію нове рішення РНБО щодо санкцій проти компаній-власників каналів з орбіти голови політради «Опозиційної платформи — За життя» Віктора Медведчука — Першого незалежного та UkrLive — та самої компанії ТОВ «Медіахолдинг Новини», створеної співробітниками закритих каналів Медведчука. П’ятирічні санкції передбачають блокування активів, заборону користування радіочастотним ресурсом, обмеження або припинення надання телекомунікаційних послуг і використання телекомунікаційних мереж загального користування тощо. Таким чином, рік закінчився тим, із чого починався: закриттям чергових телеканалів Медведчука. Утім ця історія може отримати розвиток, адже, як заявляв Нестор Шуфрич, купуючи UkrLive, «якщо закриють і цей канал, я куплю інший».

Також, у серпні 2021 року президент увів у дію рішення РНБО про санкції проти Ігоря Гужви та онлайн-видання «Страна.UA», яке почали блокувати українські провайдери. Крім того, санкції були запроваджені проти блогера і політика Анатолія Шарія та нардепа і власника компанії «Ера медіа» Андрія Деркача, проти низки власне російських онлайн-медіа. При цьому санкцій уникнув телеканал «Наш», який, за результатами моніторингу «Детектора медіа», нічим не поступається каналам Медведчука в плані інтенсивності та токсичності російських наративів, і на який після закриття каналів Медведчука перейшла значна частина їхніх глядачів

Санкції виявилися досить ефективним засобом для обмеження роботи проросійських медіа, що поширювали дезінформацію, однак продовження цієї практики без створення належного правового підґрунтя несе ризики свободі слова. Варто зауважити, що механізм економічних санкцій був застосований 2017 року для блокування на території України російських соціальних мереж і сервісів, і нова влада 2020 року продовжила цю заборону.

Нові інституції для боротьби проти дезінформації. В охоплений звітом період також з'явилися одразу два центри, що ставлять на меті боротьбу проти дезінформації:

Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки при МКІП був презентований у березні 2021 року. Центр мав зосередитися на стратегічних комунікаціях, що включатимуть розробку контрнаративів до російської пропаганди, проведення інформаційних кампаній, включення українських наративів у щоденну комунікацію уряду; створенні онлайн-ресурсу, який активно реагуватиме на інформатаки; регулярному сповіщенні про гібридну агресію з боку Росії на міжнародному рівні, спільне напрацювання механізмів з протидії дезінформації з міжнародними партнерами. Очолила центр Любов Цибульська. До кінця 2021 року центр розробив матрицю стратегічних наративів для України; створив концепцію тренінгів для держслужбовців та провів оцінку потреб серед комунікаційників міністерств; у співпраці з МКІП, армією, службою з надзвичайних ситуацій та громадськими організаціями створив брошуру «У разі надзвичайної ситуації або війни», провів міжнародний Форум зі стратегічних комунікацій Kyiv Stratcom Forum, разом з МКІП запустив мистецькі конкурси для кампаній із підвищення стійкості українців до дезінформації.

Центр протидії дезінформації РНБО презентований у квітні 2021 року. За словами голови Офісу Президента Андрія Єрмака, центр у своїй роботі буде об'єднувати державні установи, які стосуються інформсфери, а також спеціальні органи, органи розвідки та нацбезпеки. Під час Форуму «Україна 30» у травні керівниця центру Поліна Лисенко повідомила, що у царині збору інформації центр проводить моніторинг у співпраці зі спецслужбами, поліцією та Міністерством закордонних справ, відстежує позиціонування України у світі, картину тижня у ЗМІ України, формує інформаційний прогноз, а також проводить «регіональний моніторинг», який включає згадування політиків національного та регіонального рівня в розрізі регіонів, рейтинг резонансних тем у регіонах; інформаційну картину тижня на окупованих територіях Криму, Донецької та Луганської областей. На базі центру в режимі 24/7 працює Єдина автоматизована моніторингова система, яка узагальнює виявлені інформаційні загрози та готує пропозиції до реагування. У напрямі реагування на загрози центр не ставить перед собою завдання власної медійної присутності, віддаючи цю прерогативу центру при МКІП.

На початку осені в обох центрів змінилося керівництво: центр при МКІП очолив Ігор Соловей, при РНБО — Андрій Шаповалов.

Медіаграмотність. Міністерство культури та інформаційної політики з новим керівником Олександром Ткаченком, призначеним у червні 2020 року, та його заступником Тарасом Шевченком переорієнтувало свої зусилля на підвищення рівня медіаграмотності українців. На початку 2021 року журналістку Валерію Ковтун призначилименеджеркою загальнонаціонального проекту з медіаграмотності під егідою МКІП, а у квітні публічного презентували його цілі та завдання. МКІП планує, що на кінець 2022 року виконання цієї стратегії призведе до посилення усвідомленого ставлення українців до споживаної інформації: зокрема, актуальність питання дезінформації та маніпуляцій у медіа серед українців підвищиться до 70%, а розуміння впливу медіа на життя людей — до 90%. А це у свою чергу дозволить сформувати інформаційну культуру, робити фактчекінг та розвивати критичне мислення. У серпні 2021 року міністерство запустило сайт з медіаграмотності «Фільтр», який має на меті об’єднати найкращі рішення та матеріали органів влади, громадських ініціатив, міжнародних партнерів та медіаспільноти. Восени МКІП провело «тиждень медіаграмотності», презентувало книгу з медіаграмотності для дітей та провело конкурс «Репортер» для школярів.

Національна рада з питань телебачення і радіомовлення: кадрові зміни та спроби реформування

Верховна Рада окремо опікувалася питанням конкурсних процедур обрання членів регулятора сфери телерадіомовлення — Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. У жовтні 2019 року парламент ухвалив законопроект №2036, яким дещо змінив процедуру призначення членів Нацради Верховною Радою: запровадив «пакетне» призначення членів на всі вакантні посади і встановив, що члени Нацради після завершення каденції продовжують виконувати повноваження до моменту призначення нових членів, адже п’ятирічний строк повноважень трьох членів Нацради з парламентської четвірки — Ольги Герасим’юк, Олександра Ільяшенка та Олега Черниша — завершився ще 4 липня 2019 року.

У червні 2021 року Рада ухвалила законодавчі зміни щодо підвищення незалежності регулятора (законопроект №4107), якими було дещо вдосконалено процедуру обрання членів регулятора, конкретизовано їхні права та обов'язки, удосконалено питання оплати праці працівників апарату Нацради, усунуто колізії з відставкою членів регулятора. Одним із завдань законопроєкту мало стати запровадження конкурсних процедур для обрання членів регулятора, яких призначають парламент та президент, відповідно до Конституції. Утім для призначень за квотою президента в законопроєкті передбачили лише можливість, а не обов’язок утворення конкурсної комісії. Така позиція базується на тлумаченні деякими фахівцями з конституційного права, що запровадження конкурсної комісії обмежує права президента. При такому підході, очевидно, не вдасться усунути проблему, що призводить до політичної залежності членів регулятора, а отже до цього питання потрібно буде повернутися.

Наприкінці 2021 року Верховна Рада нарешті завершила конкурс на посади членів Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення за своєю квотою, в результаті якого перепризначили Ольгу Герасим’юк і Олега Черниша та призначили нового члена регулятора — Олександра Бурмагіна.

Із цікавих подій епохи COVID-19: регулятор дозволяв відступати від умов їх програмних концепцій на період карантину, якщо мовники про це просили. Конкурси на частоти були також призупинені й відновилися лише у другій половині 2021 року, тоді ж регулятор роздавбагато частот телеканалам та радіостанціям.  

Проблемні питання квот на україномовний контент

Щодо виконання нових посилених квот на україномовний контент у телеефірі, встановлених законом «Про забезпечення функціонування української мови як державної», що набули з 16 липня 2021 року, розгорілася палка дискусія. Після набуття чинності цих норм, Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь заявив про порушення мовного закону шістьма українськими телеканалами. Як виявилося, регулятор не застовує санкції за такі порушення, адже ці правила визначені не у профільному законі.

Фактичне ігнорування норм мовного закону щодо кіносеріального контенту може бути пов’язане зі страхом медіагруп втратити аудиторію лінійного телебачення, яке має стати повністю україномовним, яка перейде до стримінгових платформ, на яких, навіть за наявності української мовної доріжки, може бути скільки завгодно інших.

Війна проти олігархів: як це зачепить медіа?

У червні 2021 року президент Зеленський вніс до Верховної Ради як невідкладний законопроєкт про олігархів №5599 (про запобігання загрозам національній безпеці, пов'язаним із надмірним впливом осіб, які мають значну економічну або політичну вагу в суспільному житті). Одним з критеріїв віднесення людини до категорії «олігархів» законопроект пропонує визначити «значний вплив на засоби масової інформації». У листопаді Верховна Рада ухвалила закон, який оперативно підписав президент, він набуде чинності за шість місяців. Людям, яких визнали олігархами, заборонятиметься здійснювати внески, прямо або опосередковано через інших людей чи компанії, на підтримку політичних партій, фінансувати політичну агітацію або проведення демонстрацій з політичними гаслами, бути покупцем чи бенефіціаром покупця при приватизації об'єктів великої приватизації. Закон розкритикувала опозиція та тодішній спікер Дмитро Разумков, який виступав проти наділення РНБО правом визначати, хто є олігархом. 

Можна припустити, що включення одних «великих бізнесменів» до реєстру «олігархів» в Україні може зіпсувати їм бізнес-перспективи на західних ринках через репутаційні та інші ризики співпраці з ними, в той час як визнання «олігархами» інших — може хіба зачепити їхнє самолюбство. Тим не менше, через прийняття закону, Петро Порошенко продав свої телеканали 5 канал і Прямий новоствореному медіахолдингу «Вільні медіа», власниками якого стали медійники, громадські діячі та народні депутати від партії «Європейська солідарність». Мій колега Отар Довженко цю подію характеризує влучною метафорою: кожному, хто бодай трохи тямить у реаліях українського медіаринку, зрозуміло, що 5 канал і Прямий без Петра Порошенка могли б насолодитися свободою приблизно так само, як корова, залишена зимувати в лісі. Ці медіапідприємства не просто збиткові (і минулого року саме вони задекларували найбільший збиток): в умовах українського ринку не існує бізнес-моделі, яка могла би зробити їх самоокупними. Моніторинг «Детектора медіа» свідчить, що після «звільнення» ці канали стали не менш, а більш лояльними до Петра Порошенка та його партії — інтенсивніше їх піарять.

Якщо й інші медіавласники наслідують приклад Порошенка, то це може знівелювати здобутки у прозорості медіавласності, які країнадосягла з 2015 року. Адже це не позбавить впливу реальних власників медіа на політичний порядок денний, однак зніме з них формальну відповідальність за дії цих медіа. Можемо також припустити, що ціною невключення в реєстр олігархів може стати лояльність медіаресурсу. Тож чи виявиться цей закон ефективним саме для обмеження впливу олігархів на медіа — маємо обґрунтовані сумніви, однак стежитимемо за розвитком ситуації.

«Велике медіабудівництво»

Як ішлося на початку цього матеріалу, уявлення нової влади про стосунки з медіа пройшли певну еволюцію: від «непотрібності» журналістів у фразі Андрія Богдана до «жалю» через відсутність медіасоюзників, висловленого самим гарантом.

Насправді ж першими «дзвіночками» того, що влада все ж зацікавлена в журналістах, стала часта поява спікерів Банкової на новоствореному інформаційному телеканалі «Україна 24» холдингу Ріната Ахметова та на його ж великому каналі загального інтересу «Україна»: очевидно, необхідно було досягти певного балансу в інформаційному полі, нашпигованому проросійськими спікерами на каналах з орбіти Медведчука з одного боку, а з іншого — критикою влади з уст більш досвідчених політиків на каналах Петра Порошенка. Новини та токшоу інших великих медіагруп також були загалом лояльні до Зеленського та його оточення (щоправда, ця лояльність не завжди поширюється на партію «Слуга народу»), надавали владі майданчик для піару здобутків на зразок  «Великого будівництва», не поширювали різкої критики на адресу особисто президента та обмежували присутність його затятих критиків в ефірі. Однак медіа Ахметова в цей період просували інтереси Зеленського і його оточення інтенсивніше за інші медіагрупи. 

Згодом Банкова проявила зацікавленість у конкурсі на посаду голови правління Суспільного мовлення. Що з цього вийшло і які мало наслідки, описано трохи вище. Взяти під контроль Суспільне виявилося надто важко, підтримка з боку ахметівських медіа тривала недовго, а лояльність інших олігархічних медіагруп із наближенням виборів не гарантована і може коштувати команді Зеленського занадто дорого. Тому Банкова звертає увагу на інші медіаактиви, які ще залишаються у власності держави: телеканали «Рада» та «Дом». З легкої руки моєї колеги Галини Петренко ці та супутні їм процеси отримали назву «Велике медіабудівництво».

Канал «Дом». Початковий намір команди Зеленського був запустити на базі телеканалу іномовлення UATV (держпідприємство «Міжнародна платформа іномовлення України») новий канал «Дом», що мав би мовити для мешканців окупованих територій. Певна логіка в цій ідеї була, адже на окупованих територіях було засилля російських каналів, і доставка туди сигналу телеканалу з проукраїнською, проурядовою позицією могла би допомогти посилити Україну в інформаційній війні. «Дом» створили на початку 2020 року, і він зі старту отримав особливі умови роботи: йому єдиному дозволили мовити російською, а медіаексперти сприймали його переважно як «зброю» в інформаційній війні, пропагандистський ресурс, для якого дотримання журналістських стандартів не є першочерговою задачею.

Утім в ефективності застосування цієї «зброї» на Донбасі виникли сумніви. В медіа з’явились дані, які свідчать: зона впевненого прийому сигналу телеканалу ледь доходить до Луганська, а в Криму охоплює лише крайню північ півострова. Також неможливо виміряти аудиторію цього каналу, тож ніхто не знає, чи є в нього глядачі навіть у зоні поширення сигналу. Керівництво каналу використовує для комунікації здобутків єдину доступну метрику — кількість переглядів на ютубі, хоча неможливо з’ясувати, яка частина цієї аудиторії живе на окупованих територіях.

За певний час у владної команди, схоже, визріла ідея застосувати цю «зброю» на вільній території України. Спершу на рекламні щити мовника, які можна було побачити у всіх куточках України, витратили 30 мільйонів гривень. Згодом уже президент заявив, що хотів би розширення мовлення «Дома» для всіх переселенців — тобто на вільні території України.

У грудні від намірів перейшли до дій: парламентський комітет із прав людини підтримав законопроект «Про забезпечення прав та свобод внутрішньо переміщених осіб» (№4487), яким канал «Дом» пропонують включити до Універсальної програмної послуги — переліку каналів, що обов’язково транслюються кабельними операторами для всіх їхніх абонентів, куди зараз входять канали Суспільного та телеканал «Рада». Окрім перспективи поширення російськомовного контенту каналу на всю територію України, яку втім заперечують автори проекту, цей законопроект несе за собою значно гірші ризики — вплив на політичний дискурс із боку нового державного мовника в інтересах чинної влади, а не суспільства.

Ще один плацдарм для поширення сигналу «Дому» на всю країну — новий цифровий телевізійний мультиплекс. У травні 2021 року президент Володимир Зеленський підписав указ, який зокрема вводить у дію рішення РНБО про фінансування створення загальнонаціонального мультиплексу МХ-7. Проєкт профінансують кредитом на 490 мільйонів гривень на 5—7 років під державні гарантії. У мультиплексі має бути від 10 до 12 каналів. Директорка ДП «МПІУ» повідомляла, що «Дом» планує взяти участь у конкурсі на входження в державний мультиплекс. А отже, стане доступний в цифровому ефірі по всій Україні.

Крім цього, відбулася спроба створити всеукраїнську радіомережу «Дом», яка не отримала FM-частот на конкурсі Нацради восени 2021 року.

Варто зауважити, що у 2021 році ДП «МПІУ» отримало з бюджету 977 мільйонів гривень, у 2022 році йому виділяють 362 мільйонів гривень. 

Варто додати, що, розвиваючи «Дом» у напрямку впливу на потенційний електорат, влада занедбала, власне, іномовлення, яке могло і мало би бути потужним засобом утвердження позиції України у світі та комунікації з діаспорами. В цьому контексті треба відзначити внесок Суспільного. Суспільне не має статусу організації іномовлення і не отримує на це цільового фінансування. Однак НСТУ є членом Європейської мовної спілки і постійно надає свої новинні сюжети про події в Україні до системи обміну новинами ЄМС Eurovision News Exchange.  Це готові відеосюжети, які європейські суспільні мовники перекладають і випускають у свій ефір як міжнародні новини. Лише за період 2019, 2020 та І півріччя 2021 року НСТУ надала понад 800 відеосюжетів, які були показані в ефірі провідних іноземних суспільних мовників понад 6700 разів без урахування повторів. Наприклад, сюжети про загострення бойових дій на Донбасі, поїздку президента Зеленського на Донбас у 2021 році були показані понад 500 разів на кількох десятках каналів для їхніх багатомільйонних аудиторій. Це правдива інформація про події в Україні, а не «російський погляд» на те, що відбувається у нас.

Канал «Рада». 15 грудня 2021 року державний парламентський канал «Рада» оновив свій формат: він став працювати вдень у форматі телемарафону зі включеннями для коментарів та гостями прямоефірних студій — тобто, із парламентського мовника перетворився на звичайний інформаційний. Вечірній прайм та постпрайм віддали одіозному політтехнологу Володимиру Петрову та його партнеру по телеканалу «Ісландія» Сергію Іванову, який раніше вів програму «Право на владу» на лояльному до Зеленського каналі «1+1». А в денних ефірах з’являлися журналісти із досвідом роботи на каналах, які пов’язують з Медведчуком.

У соцмережах з’явився проморолик оновленого каналу за участі Петрова і Іванова, який фактично говорить про початок політтехнологічної війни влади проти опозиції та олігархів. Після того, як про цей ролик згадали в парламенті (напередодні журналісти виклали його в соцмережах), а опозиція зажадала його показу в сесійній залі, «Рада» офіційно відхрестилась від нього. Як писав«Детектор медіа», ймовірно, працівники каналу справді не мали до нього стосунку, адже сам канал тепер — лише власник ліцензії та отримувач грошей із бюджету, які виплачуватимуться приватному продакшну «Кінокіт» — виробнику контенту для «Ради».

Такі незграбно організовані зміни знову вдарили по планах влади, викликавши обурення як опозиційних парламентських фракцій, так і громадянського суспільства та медіаспільноти. За короткий час на вимогу віцеспікерки парламенту Олени Кондратюк відбулася нарада, на якій обговорили ситуацію з каналом «Рада». Учасники наради дійшли згоди, що політтехнолога Володимира Петрова не повинно бути в ефірі парламентського телеканалу, рішення про відсторонення Петрова від ефіру прийняла 17 грудня редакційна рада телеканалу. Однак уже за три дні він повернувся на канал у ролі майже щоденного «експерта» у програмі Сергія Іванова.

Зауважимо, що держбюджет на 2022 рік передбачає виділення на потреби телеканалу «Рада» 378 мільйонів гривень, що є суттєвим збільшенням фінансування мовника — майже у сім разів.

Аргументи представників команди влади на захист перезапуску телеканалу «Рада» зводяться до того, що застарілий канал мав вигляд телебачення 90-х, і тепер нарешті модернізується. З цим важко не погодитись: картинка і справді стала виглядати краще. Однак зміст телеканалу, як і очікувалось, натякає на справжні наміри цього «прихорошування»: піар, політичну боротьбу та вплив на політичний дискурс в інтересах влади. Саме через це європейські стандарти говорять, що подібних каналів у демократичній державі існувати не повинно.

Замість підсумків

Попри висловлений жаль у відсутності «медіасозюників», дії президентського оточення не свідчать про усвідомлення ролі журналістів та готовність розбудовувати здорові стосунки з медіа. Адже у такому випадку «велике медіабудівництво» не стало би стало квінтесенцією нової медійної політики Зеленського.

Із державних медіаресурсів, що можуть становити інтерес для влади, залишається інформагентство «Укрінформ» — тож можна припустити, що рано чи пізно його теж можуть спробувати «реформувати». «Укрінформ» станом на вересень 2021 року перебував серед лідерів у дотриманні журналістських стандартів.

Нагадаємо, що відповідно до зобов’язань, взятих Україною під час вступу до Ради Європи після здобуття незалежності, які були неодноразово артикульовані у резолюціях ПАРЄ, Україна має «перетворити державні телерадіокомпанії в канали суспільного мовлення згідно з відповідними  стандартами Ради Європи» (дивіться Резолюцію 1466 (2005) ПАРЄ).

Посилення державних медіа — це відкат у медійних реформах та фактично контрреволюція в інформаційній сфері, яка прямо суперечить міжнародним зобов’язанням України. У звіті Ради Європи (місії Ганни Северинсен і Ренате Вольвенд) 2005 року йдеться: «Ми закликаємо владу продовжити процес ліквідації державної власності медіа, оскільки існування державних медіа суперечить європейським стандартам». На ліквідацію державної медіавласності були спрямовані реформи в цій сфері після Революції Гідності — роздержавлення преси та перетворення Національних теле- і радіокомпаній, обласних державних телерадіокомпаній на суспільні. Тобто всі описані вище «прихорошування» залишків державних мовників, їхні перезавантаження та заливання грошима — відступ від міжнародних стандартів на догоду політичним інтересам. Хоча картинка на каналах і стає гарнішою, за змістом вони залишаються махровим державним телебаченням, яке повинно відійти у минуле. Ніяких «Дома» і «Ради» поза системою Суспільного мовлення не має бути взагалі: і це головний новий виклик у медіасфері, що з’явився вже за президентства Зеленського і потребуватиме відповіді в майбутньому.

Якщо згадати перелічені на початку виклики, що дісталися команді Зеленського «у спадок», ми побачимо, що певний прогрес є в обмеженні роботи проросійських медіа, що поширювали дезінформацію. Хоча й пам’ятаємо, що без створення належного правового підґрунтя для санкцій усі здобутки можуть бути перекреслені в будь-який момент. Утім у світлі подальших подій уже не зрозуміло, чи санкції проти каналів Медведчука були продиктовані міркуваннями національної безпеки, чи все ж страхом за власний рейтинг та іншими політичними інтересами Зеленського і його команди.

З огляду на оголошену «війну» олігархам, можна припустити, що перелік підсанкційних медіа може розширитися, а тому треба пильно стежити за діями влади в цьому напрямі. 

Увага медійних вотчдогів до телебачення, яке залишається найвпливовішим видом медіа, і соцмереж, які наздоганяють його за впливом, є не менш важливою, ніж за попередньої влади. Бо є всі підстави вважати, що з наближенням виборів влада робитиме нові кроки в напрямку контролю у сфері медіа, сумнівні з погляду інтересів суспільства та демократичних норм. 

Пріоритетними у наступні роки також стануть захист від втручання органів влади в роботу Суспільного мовлення та боротьба за його щорічний бюджет, зміцнення спроможності держави у боротьбі з дезінформацією та розвиток навичок медіаграмотності громадян, спроби таки завершити марафон з урегулюванням роботи нелінійних аудіовізуальних медіа, пошук компромісу в питання посилення регулятора, розвиток саморегулювання медіа для об’єднання медійного цеху в протистоянні загрозам свободі слова, а також напрацювання плану роздержавлення нових державних каналів, яке колись обов’язково станеться. 

Вадим Міський, програмний директор ГО «Детектор медіа»

Источник: 
PRпортал