Якщо це мистецтво, то це дніще, а якщо це просто манекен Мацієвського — це не мистецтво
Довгочит про те, чому пам'ятник Мацієвському то абсолютний крінж і має бути прибраний якомога скоріше.
Попередньо скажу, що керуюся бритвою Генлона і апріорі вважаю, що і скульптор, і дирекція музею хотіли увічнити пам'ять героя, а трешак у них вийшов ненавмисно, просто через брак загальної культури.
Отже, почнемо з азів.
Міська скульптура, як правило, має троїсте призначення: декоративне, коммеморативне, художнє.
Тобто, люди за свої громадські гроші хочуть, щоб скульптура а)прикрашала громадський простір, б)нагадувала про якесь спільне переживання і в)була при тому якимось цікавим художнім артефактом.
Пам'ятник Мацієвському, на жаль, не вивозить жодної з цих функцій.
Оскільки перша та третя функції ґрунтуються на суб'єктивному розумінні краси і художньої цінності, залишимо їх поки що і зосередимося на другій.
Начебто все очевидно: це останній момент Мацієвського, коли він сказав своє безсмертне “Слава Україні” і був моментально вбитий російськими окупантами.
Скульптура начебто відтворює у гіперреалістичній манері цей останній момент. Поза, одяг, обличчя, навіть цигарка в роті…
І тут саме гіперреалізм грає з творцями та авдиторією паскудний жарт. І я навіть не про ефект “Моторошної долини”, хоча купа людей вже засвідчила його наявність. Я про те, що гіперреалістичне зображення, вирване з контексту ситуації, попросту не працює. Мацієвський хіба стояв перед своїми катами, обнесений скляним ковпаком? На п'єдесталі? Хіба його вбили на міській площі? Хіба довкола юрмилися глядачі? Якщо показати це зображення людині, яка взагалі не знає, хто такий Мацієвський і що з ним сталося, людина вирішить, що це, у кращому випадку, демонстрація форми ЗСУ зразка 2022 року на дуже дорогому живоподібному манекені. Прибрали контекст — зник і меседж.
Для порівняння глянемо на цю скульптуру. Я щодня їздила повз неї в школу.
Я зеленої гадки не мала, кому цей пам'ятник, бо не наважувалась вийти з автобуса і запізнитися у школу, але вже з самого виду скульптури було зрозуміло, що тут якась дуже трагічна історія. Я думаю, більшість із вас навіть одразу вгадає, яка саме. Ось вам чистий випадок того, як працює скульптура, яка виконує свою коммеморативну функцію: вона викликала цікавість дитини, яка абсолютно не знала, яку подію ця скульптура увічнює, і одного дня ця дитина таки наважилась зійти з автобуса і дізнатись, про що це.
Пам'ятник Мацієвському геть не виконує коммеморативної функції, задля якої він, начебто, і створювався. Він здатний нагадати про подвиг лише тим, хто і так знає. Це фейл. Цілковито очевидний фейл.
Тепер ми ступаємо на слизьке. Декоративна функція.
Це звучить парадоксально: декоративна функція пам'ятника, що змальовує, фактично, убивство людини. Хіба убивство може в принципі служити якоюсь прикрасою? Чи не надто цинічно це звучить?
І тут я повертаюся до пам'ятника, повз який я їздила в школу.
Ви, мабуть, вже здогадалися, яка подія була увічнена в цьому пам'ятнику. Так, Голокост не міг не залишити слід у місті, де була чи не найбільша на той час єврейська спільнота України. І хоча пам'ятник був радянський, і напис сформулюваний максимально ухилисто — “20 000 радянських мирних жителів” — я цілком зрозуміла, про що йдеться.
Скульптура зображує, власне, момент смерті. І це мені було очевидно ще до того, як я прочитала напис, тут мало простору для тлумачення.
Проте, незважаючи на цей моторошний аспект і на жахливий момент в історії міста, який вона увічнює, ця скульптура буквально є найкращим, за що може зачепитись око в радіусі 500 метрів. Так, пам'ятник жертвам Голокоста цілком виконує декоративну функцію, оживляючи неймовірно понурий індустріальний ландшафт.
Чому вона працює і в цьому плані також, а пам'ятник Мацієвському ні? Тому що він, власне, не є витвором мистецтва.
Я розумію, що тут я не просто на слизьке ступаю, а от просто з розгону, з гиканням і свистом, застрибую без ковзанів у добре накатаний бобслейний жолоб.
Оля, як ти можеш казати, що є мистецтвом, а що не є мистецтвом, у часи, коли за мистецтво прокатив банан, приклеєний скотчем до стіни?
А Оля на це відповідає: мистецтвом є те, що висловлює СМИСЛИ за допомогою ОБРАЗІВ, і це завжди про ТВОРЧЕ ВИСЛОВЛЮВАННЯ художника.
Банан, приклеєний до стіни, був творчим висловлюванням художника про те, що в наш час ти назвеш мистецтвом банан, приклеєний до стіни скотчем, і це схавають. І цей банан схавали. Буквально. Тріумф перформативного мистецтва.
Але я зараз обома руками чіпляюсь за бритву Генлона і сподіваюсь, що виконавець Олег Цьось не замислював тут жодного перформансу. Це було б пиздець, як цинічно. За перформативні витівки на костях ми ще порівняно недавно катали на шакалячому експресі Хржановського, і цілком заслужено. Я дуже-дуже сподіваюся, що у нас тут попросту брак творчої наснаги, який вилився просто у рутинне виконання Цьосем задачі, яку йому поставили: створити максимально реалістичний манекен Мацієвського. І він цю задачу виконав з тією ж ретельністю, з якою виконував реалістичні подоби Гітлера чи Хуйла. Робота є робота. А питання виникають вже до замовників.
Але якщо за цим стоїть якась творча амбіція, тіпа “ану, поганяємо українчиків моторошною долиною художнього експерименту заради” — то це сране дніще.
Отже, якщо це мистецтво, то це дніще, а якщо це просто манекен Мацієвського — це не мистецтво. В обох випадках це краще прибрати з суспільного простору.
Бо ще раз повторю: мистецтво відтворює СМИСЛИ за допомогою ОБРАЗІВ.
Я можу здогадатися, який смисл тут намагалися відтворити: це герой, який зараз помре, здійснивши максимальний акт героїзму.
З цим смислом у нас дві проблеми.
Перша полягає в тому, що відео, яке зробили кати Мацієвського, ненавмисно вийшло у них іконічним. Воно самодостатнє, як фраза “русскій воєнний корабль, іді на хуй”. Як Черчіль, що показує V пальцями. Як підняття прапора над Іводжімою. Це той випадок, коли мистецтво нічого не може додати фактові, може тільки перетворювати його на символ. Будь-який скульптор, який будь-коли візьметься за пам’ятник Мацієвичу, опиниться перед цим викликом: реальний факт його смерті ВЖЕ є потужним символом, до якого нема чого додати.
Друга проблема з цим смислом полягає в тому, що гіперреалістична манера відтворення та обраний матеріал попросту цей смисл затоптали. У виконавця в результаті вийшов максимально живоподібний чувак, який начебто не збирається вмирати, а просто вийшов на перекур. У нього здоровий, майже квітучий вигляд, новісінька чистісінька форма, вмите обличчя і руки… ті, хто бачив моторошне відео убивства Мацієвського, прекрасно знають що він виглядав як, власне, виглядають люди, що тижнями перебували в окопах. Хочете гіперреалістичного відтворення моменту смерті? Тоді давайте сюди бруд і кров і піт, і чорні понівечені руки, і приберіть скляний ковпак, хай стихії зроблять з формою саме те, що вони роблять з формою солдатів у реальності.
Але ж це буде виглядати як паскудне збиткування з Мацієвського: навмисне бруднити його обличчя та шарпати форму. Тіпа, рашисти поглумились, тепер ми поглумимося…
НО ТОДІ, МОЖЕ, НЕ ВАРТО БУЛО ОБИРАТИ САМЕ ЦЮ МАНЕРУ ВИКОНАННЯ?
Адже засіб також є меседжем, хочеш ти того чи ні. Скульптори протягом віків недаремно обирали мрамор, граніт, бронзу — матеріали, що можуть тривати тисячоліттями. І навіть коли древні греки, римляни та єгиптяни розписували статуї, вони уникали гіперреалістичного зображення кожної пори та волосини. Вони розуміли, що мистецтво починається там, де починається умовність. Так, вони вдавалися в живоподібність, а надто коли це мало сенс. Зображення Нефертіті, знайдене в майстерні Тутмоса, виконане в максимально живоподібній манері, і це несе абсолютно ясний меседж. “Дивіться, яка прекрасна наша цариця! В її очах мудрість років, але її обличчя світиться негасимою красою! Рівна богам, як гордо вона тримає свою царственну голову!” І, радше за все, це гіперреалістичне зображення не відповідало реальному стану речей, а мало полестити немолодій вже цариці.
Скульптори дуже давно зрозуміли, що живоподібність не є головним моментом у творчості. Зрештою, ніколи не можна сказати, чи схожі на реальних прототипів Персей Челліні чи Давид Мікеланджело. Хтозна, як виглядали ПерсейіДавид. Пропорції тіла в обох випадках викривлені: скульптори знали, що на статую дивитимуться знизу вгору, тому збільшили голову і плечі. Головне було висловити певну ідею, а не зобразити з точністю до зморшки певну людину. Якщо Давид, створений коштом Флорентійської громади, знаменував готовність міста битися за свою волю та незалежність, то Персей за гроші Козімо Медичі мав нагадувати флорентійцям, що їхню республіку знищено. Так, вже в середньовіччі і народ, і правителі прекрасно розуміли важливість коммеморативної функції міської скульптури.
Але полишимо великих майстрів. Повернемося до пам'ятника жертвам Голокосту в Дніпрі. Я навіть не можу встановити автора. Це, звичайно, ганьба, але, принаймні наді мною не тяжіє авторитет імені, ким би не був той автор. І я можу спокійно сказати, що скульптура не шедевральна. Вона вторинна стосовно робіт Фріца Кремера, уславленого своїми монументами жертвам нацизму. Вона не демонструє ніякої особистої вишуканості і технічної проробки. Свій меседж вона доносить в лоб, використовуючи старий добрий бруталізм пізньорадянської доби.
Але цей меседж вона доносить. Виразна динамічна поза нескладна, але й не фальшиво-монументальна, говорить сама за себе. Фігуру вмираючої людини не можна прийняти за фігуру хлопця, який просто вирішив випустити голуба. І трагізм раптової наглої смерті, яка перериває молоде життя на самому початку, вона передає. Вона працює навіть без знання історичного контексту. І саме бруталізм і навмисна умовність образу створюють потрібний ефект причетності.
Чому?
Бо так працює образ. Він узагальнює певні явища, беручи з них суттєве. В даному випадку суттєвим є трагізм загибелі безневинних жертв. Образ поєднує індивідуальне і загальнолюдське. Він має зміст, і цей зміст більший від того, що було висловлено — в даному випадку один юнак “помістив у собі” двадцять тисяч людей різних статей та віків. У цього образу є власна фігуративна мова, його ні з чим не переплутаєш.
Більше за те, образ працює навіть зараз, коли варварський псевдо-урбанізм дніпровської влади за 30 років знищив сквер, на тлі якого скульптура стояла колись. Вона працює поза актуальним архітектурним контекстом, з бетонними коробками та плутаниною дротів на тлі.
Оце, бляха, колись навчали професіоналів.
Товрці пам’ятника Мацієвському вочевидь не професіонали. Точніше, професіонали, але зовсім в іншій сфері. Цьось — “пластичний гример”, як указано найогосторінці в ЛінкедІн. Сафонова — його колега і дружина. Разом вони спеціалізуються на виготовленні живоподібних манекенів. Наскільки можна судити з їхніх соцмереж, виготовленням міської скульптури вони не займалися приблизно ніколи. Наскільки можна судити з інтерв’ю, у людей приблизно нульове уявлення про те, як працює скульптура і навіщо вона потрібна. Цьось реально вважає, що живоподібність і є мірилом успіху. В них є своя кунсткамера, музей воскових фігур, тільки замість воску тепер більш просунені технології. Я бувала в подібному музеї в Сопоті, фоткалась зі Стівом Джобсом і Спайдерменом. В Європі вистачає таких закладів, але є одне але: їхні творці та утримувачі відверто роблять з них атракцію для туристів і не намагаються пхати їх у міський простір.
Цьось і Сафонова вочевидь не подумали, як їхній витвір виглядатиме в контексті міського середовища. Для захисту манекен помістили під скло, і вся споруда і цілому породжує море небажаних і неоковирних асоціацій, від Білосніжки в кришталевій труні до ГАІшника в будці. Знаючи, що замовником була Оксана Новікова-Вигран, диркторка музею, очевидно, що з її точки зору це виглядає як гарненький музейний експонат, муляжик у вітрині. В музеях часто виставляють подібні жанрові сценки з манекенами, тіпа “Первісне плем’я у печері”, “трипільський гончар за роботою”, “родина українських селян 19 століття”. Ну а це буде “боєць ЗСУ за мить до смерті”.
Особливо мені сподобалася фраза “Автори пам'ятника розповіли, що працювали над проєктом понад два місяці. Аби створити достовірну скульптуру, вони використовували пластилін, глину, силікон та комп’ютерні технології.”
Два місяці. Хай втреться Мікеланджело, який з “П’єтою” возився цілий рік. От могли ж промовчати. Не ганьбитися.
Ніжинський пам’ятник, хоч і не ввійде в список “100 дивовижніших скульптур світу”, хоча б не викликає відчуття непозбувного крінжа. Там не багато образності, але, наскільки можна судити по знімках, у ландшафт він вписується органічно.
Ольга Брильова
- Войдите, чтобы оставлять комментарии
