Півтораста тисяч переможців
Хоча ще має пройти другий тур виборів міських голів у деяких містах країни, у тому числі таких великих як Київ, Харків, Дніпропетровськ, Львів, місцеві вибори в Україні практично завершилися. І хто ж переміг?
Здавалося б, що може бути простішим за таке питання - з огляду на те, що вибори були пропорційними. Варто лише порівняти відсотки (депутатські мандати) політичних партій по регіонах, районах, містах - і найточніша відповідь у цифрах готова. Коментуй, скільки влізе! Тільки чомусь ця картинка в точних цифрах, за великим рахунком, нікого особливо не цікавить. Суспільство і політикум цілком задовольняються одним правильним, але дуже вже загальним підсумком виборів: у місцевих радах на сході і півдні країни, де після попередніх місцевих виборів 2010 року панували фракції Партії регіонів, монополія їх спадкоємців зруйнована, а в інших регіонах вони або зникнуть взагалі, або їхнє представництво буде практично мінімальним.
Детальнішої інформації про переможців виборів ми так і не дочекаємося. І не тому, що новообрані депутати ще мають сформувати у радах правлячу більшість. Сформують, звичайно, і керівництво рад оберуть (спокійно чи зі скандалом), але однаково це не дасть остаточної чи певної відповіді - які політичні сили перемогли на виборах до тієї чи іншої місцевої ради. Справа в тому, що зовсім не партійні - в сенсі ідеологічні - чинники визначально впливають на згаданий процес формування більшості. Тобто, якщо конкретніше, партійні політичні розклади в рамках центральної київської влади лише опосередковано визначатимуть, хто з ким єднатиметься у місцевих радах.
Це пояснюється тим, що в Україні центральне партійне керівництво має дуже мало важелів впливу на свої місцеві організації, практично воно їх не контролює. Тому, що місцеві організації фінансуються головним чином з незалежних від центру джерел. Тобто, місцева організація зазвичай створюється так: знаходять людину, яка може і згодна фінансово утримувати місцевий осередок, і вже ця людина наповнює кадрами - насамперед - керівними, організацію. Ідеологія, звісно, тут враховується в останню чергу, якщо взагалі враховується. Місцевий політик, який вже кілька разів поміняв партійну приналежність - явище достатньо поширене, щоб не викликати особливого подиву. Центральне партійне керівництво змушене йти таким шляхом формування місцевих осередків через брак коштів і через бажання найпростішим способом «розбудувати» загальнопартійну структуру.
Між керівником місцевої організації і центральним партійним керівництвом складається своєрідна і обов'язково неофіційна угода, за якою місцевий осередок працює на партію під час парламентських і президентських виборів, а на місцевих виборах імідж партії допомагає місцевим партійцям пройти до місцевих органів влади. А от їх політика в цих місцевих органах вже визначається ними самостійно, дотримуються тільки загальні правила, які можна назвати правилами «пристойності» чи «конспірації». Приміром, якщо місцевим депутатам від партії, яка на всеукраїнському рівні провадить (або лише декларує) опозиційність до чинної влади, вигідно укласти в місцевій раді коаліцію з депутатами провладної партії, то такий союз укладається, але не публічно. Бо, зрештою, вирішальне значення має не публічна декларація про таку коаліцію, а конкретні голосування за конкретні рішення. А спільне голосування представників ворогуючих на київському рівні партій завжди можна легко пояснити потребами місцевої громади (і це далеко не завжди є неправдою). Тому не варто особливо дивуватися, що, приміром, депутати мелітопольської міськради від «Самопомочі» домовилися з депутатами від «Опозиційного блоку» щодо кандидатури секретаря міськради.
А от формальної коаліції цих партій в Мелітополі ми так і не побачимо - «конспірація» не дозволить.
Ще одна причина, з якої осередки загальноукраїнських партій не звертають особливої уваги на те, миряться чи, навпаки, сваряться їхні партійні боси у Києві. Головною і, по суті, єдиною функцією депутатів місцевих рад є розподіл коштів місцевого бюджету. Заради доступу до грошей можна знехтувати будь-якою партійною «ідеологією». Причому, цим принципом однаково керуються й ті, хто хоче ці гроші вкрасти, і ті, хто має намір використати їх із користю для громади. За таких правил місцевого політичного життя абсолютно однаково, якою буде виборча система до місцевих органів влади - мажоритарною, партійною чи змішаною. Інтерес, який полягає у доступі до коштів місцевого бюджету, підімне під себе будь-яку з них.
Власне, і київське партійне начальство не опирається прагматичним правилам розподілу влади (тобто, доступу до грошей місцевого бюджету) у місцевих радах, і навіть охоче само за ними грає.
За підсумками цих виборів, у жодній обласній раді немає однозначного партійного переможця. Отже, угоди, коаліції, домовленості - неминучі. Власне, так було й раніше, після усіх попередніх місцевих виборів. Навіть тоді, коли в половині місцевих рад країни абсолютна більшість депутатських мандатів належала одній партії - Партії регіонів. Просто згадані угоди і домовленості укладалися ще до виборів, а їх обов'язковою умовою було те, щоб усі сторони угоди йшли на вибори в складі однієї політичної сили. Або приєднувалися до неї одразу після обрання депутатами чи мерами. Інша справа, що «регіонали» укладали такі угоди з позиції сили, не залишаючи опонентам особливого вибору. Тепер, звісно, в цьому плані ситуація суттєво змінилася. Тепер провладна політична сила «Солідарність» не має таких силових важелів примушення опонентів до укладання угод, тому нині такі угоди будуть більш рівноправними і взаємовигідними.
Єдине реальне непримиренне протистояння в окремих місцевих органах влади можливе лише на півдні і сході України, і лише на грунті протилежного ставлення до Росії. Оскільки тут йдеться про справді принципове питання - питання захисту національної незалежності, то можливі гострі конфлікти із застосуванням «непарламентських» методів, викликані щирим (або кон'юнктурним) бажанням окремих депутатів місцевих рад, які не увійшли чи не увійдуть до керівної більшості, «дати відсіч сепаратизму». Таке вже відбулося у Мелітополі в перший день роботи новообраної міськради.
Загалом, ця грубо окреслена система взаємовідносин місцевого і центрального партійного начальства не така вже й погана, бо об'єктивно відбиває певний реальний ступінь незалежності місцевої влади від центральної. Точніше сказати - незалежності місцевої еліти від київської. Інша справа, що цей ступінь замалий для справжньої демократії, для справжньої незалежності місцевого самоврядування від центру, але то вже інша проблема.
Тож на питання - «хто переміг» - найправильнішим було б викласти (станом на 12 листопада 2015 року) поіменний список усіх 155 928 громадян України, які вже отримали депутатський мандат однієї з місцевих рад - від обласних до сільських. Плюс уточнити, що ще 2 471 мандат залишається вакантним, плюс додати список обраних міських, селищних та сільських голів - 9 971 (і ще 75 вакансій). Такий список переможців - на офіційному сайті центральної виборчої комісії.
- Войдите, чтобы оставлять комментарии
