Саакашвілі – патологічний брехун та офірний цап

За минулі дні всі ми вдосталь надивилися шоу для телеканалів під назвою «Повернення Міхаіла Саакашвілі на Батьківщину». Автори сюжету наганяли драматизму, навіть страху. Але в більшості спостерігачів залишилося стійке відчуття сорому за свою країну, за частину наших співгромадян, які зуміли довести Україну до такої ганьби.

Адже грузинський політичний проповідник дуже вміло перейняв тактику лідерів деяких тоталітарних сект – діяти лише на емоції, засипати слухачів потоком слів і, боронь Боже, не дати їм змоги почати осмислювати зміст сказаного та суть того, що відбувається.

Але копнемо трошки глибше – до витоків, розкриваючи суть нав’язаних нам догм.

Отже – «видатна постать сучасності, герой і творець нової Грузії». «Видатна постать» насправді був звичайним мажором часів пізнього СРСР, виховувався в заможній, інтелігентній, але пристосуванській сім’ї, яка активно використовувала всі блага для лояльних до комуністичного режиму мешканців національних околиць. Перед молодим Міхо відкривалися прекрасні перспективи: хороша освіта, сите життя й чудова кар’єра радянського дипломата. Усе зіпсували прокляті дисиденти й аплогети якоїсь незалежності.

Коли Грузію сколихнули перші мітинги, коли спецназ саперними лопатками рубав студентів у центрі Тбілісі, коли вбивали справжнього батька нової Грузії Мераба Коставу, коли лилися ріки грузинської крові в Абхазії, його не було серед співвітчизників – здобував освіту в спокійному Києві, затишній Європі та в США. Удома був нечастим гостем. Коли в країні все заспокоїлося, почав номенклатурну кар’єру під крилом Едуарда Шеварднадзе, стрімко пішов угору, а вже як відчув, що зміцнів, спокійно зрадив свого доброчинця.

Напередодні й під час «революції троянд» Саакашвілі виконував свою звичну функцію – говорив. Говорив голосно, з надривом і багато. Тоді окремі його виступи можна було бачити на українських телеканалах – коли слухаєш переклад спокійною мовою диктора, вражає повна беззмістовність, коли дають лише сам емоційний виступ, теж починаєш перейматися та захоплюватися.

 «Саакашвілі батько грузинських реформ, локомотив європейського та євро-атлантичного шляху Грузії».

Це твердження стало такою псевдо-аксіомою, що його заперечувати не ризикують навіть політичні противники грузинського проповідника. А насправді? Пригадую чітке визначення, яке дав справжній автор грузинських реформ Каха Бендукідзе: «Михаил Саакашвили – прекрасная крыша для проведения реформ». І не більше. Та й це сказано було ще до початку 2009 року, коли після призначення новим головою уряду Ніколоза Гілаурі, він подав у відставку. Звідси й недовершеність грузинських реформ.

Все, що встиг зробити Бендукідзе, запрацювало, але основні реформи економічної та соціальної сфери, втілені не були, оскільки президент вирішив, що це саме він батько нації та творець грузинських реформ. Тому грузини на довгі роки залишалися найбіднішою нацією Європи. А ще – реформи не можуть працювати в поліцейській державі.

Якби грузинський народ мав хоч якісь підстави бути вдячним Саакашвілі, то він сам і його політична сила не програли б підряд аж четверо виборів. Сьогодні в Грузії його підтримують лише пару відсотків населення, після розколу «Єдиного Національного Руху» в його активі 3-4 депутати в парламенті, а очікують на повернення колишнього «батька нації» лише грузинські правоохоронці.

«Саакашвілі не може повернутися в Грузію, оскільки владу там захопили ставленики Кремля».

Так, Іванішвілі дійсно загравав з Москвою, в Кремлі справді надіялися, що нова влада буде підконтрольною… А вийшло як із Трампом – зарано відкривали шампанське. Після панічної втечі Саакашвілі Грузія не стояла на місці, там ідуть кардинальні зміни. Єдине, що можна закинути команді Маргвелашвілі та Квіркіашвілі, які сьогодні очолюють Грузинську державу – це так званий фінський метод взаємовідносин з агресивним сусідом: даремно не дратувати кремлівського карлика, але неухильно йти своїм шляхом, у тому числі до Європи й НАТО. І, на відміну від Саакашвілі, вони мають здобутки не лише в заявах, постановах чи фінансовій допомозі.

Щодо правової системи Грузії, то Саакашвілі вихвалявся її прогресивністю та справедливістю, хоча реальних реформ зазнала лише поліція. Позбавлення волі й власності без суду й слідства, катування та приниження в тюрмах, закриття опозиційних ЗМІ,побиття незгодних депутатів, жорстокі розгони акцій протесту та всі інші ознаки бездушної поліцейської держави – це якраз ознаки режиму Саакашвілі. Нинішня Грузія ще далека від зразка ідеальної правової держави, але в ній уже відновили чесне правосуддя та припинили катування, знущання й зґвалтування в тюрмах. Тому пан Саакашвілі може спокійно повертатися додому

От тільки серед звинувачень, які висувають в Грузії своєму екс-президенту, політичних нема, зате цілий спектр кримінальних: позбавлення та захоплення чужих прав власності, побиття людей, зловживання службовим становищем та надто фривольне ставлення до бюджетних коштів і так званих фондів (нічого не нагадує з одеського періоду його діяльності?), обмеження громадських прав і свобод. А ще до вже висунутих підозр може добавитися вбивство Зураба Жванії й зловживання владою для блокування розслідування. З таким багажем дійсно доречним було поміняти Батьківщину…

Про «чесність, непідкупність, ефективність та демократичність» нового «лідера» багато писати не хочу.

Щодо «чесності й непідкупності» свою відповідь готує Головна Прокуратура Грузії, а ми ж теж надивилися. Чи хтось забув одеський фонд для «підтримки постраждалих міліціонерів», який натомість підтримував сибаритські забаганки самого Саакашвілі. Каламутні засновники й донори фонду, переважно з будівельного бізнесу, могли б зацікавити правоохоронців, а сама корупційна схема фінансування одеського губернатора повинна стати предметом розслідування НАБУ. От тільки головний антикорупційний орган дуже швидко перейшов до подвійних стандартів. Друзям Артема Ситника, та й, як бачимо, друзям друзів антикорупційне законодавство – не закон.

Голова Одеської ОДА. Про цю посаду пам’ятають уже всі, а про результати – ніхто. Можливо, заважали, ставили палиці в колеса, як він сам розказував? Насправді – навпаки. Саакашвілі був єдиним головою ОДА, який міг напряму звернутися до Президента, Прем’єра й будь-кого з міністрів (аж доки брутально не перелаявся з усіма). Він єдиний, хто сам визначав, хто очолить у нього в області силові структури, представництва державних органів чи стане головами райадміністрацій.

Отже, Міхаіл Саакашвілі – ворог олігархів і саме вони проти нього борються. Насправді ж він встиг дуже дружньо поспівпрацювати з цсіма знаковими українськими олігархами, як і неодноразово з ними пересваритися. Але, як кажуть: «нічого особистого, тільки бізнес». Однак дивно якось виглядає політик, який у ці дні на повний голос кричить про олігархів, але фактично виконує роль шістки в одного з них, а саме в Ігоря Коломойського.

Ще один приклад разючої безпринципності. Сварка між Саакашвілі та Коломойським була найяскравішою, обоє не підбирали слів та дій. Коломойський згадував, про «скажену собаку, яка, якщо починає кусатися, то її слід присипляти», а Саакашвілі окрім усього свого арсеналу російської лайки реалізував ще й болісні удари на місцях. Чи хтось забув, як він у порушення Закону «Про держслужбу» помчав до Чернігова агітувати за Березенка проти Корбана. Так-так, того самого Березенка, якого потім обізвав баригою та жуліком! Так само він добивався переслідування свого попередника й соратника Коломойського Ігоря Палиці. Таких прикладів удосталь.

Але є й те, що об’єднує обох – олігарха, якому нова влада «підрізала крила» та популіста, якому так само підрізали амбіції. Це ненависть до Президента та людей з його команди. І вони дуже швидко знайшли спільну мову. Міхаїл злітав до Женеви, провів переговори, яких не стали особливо приховувати обидві сторони. І от уже ворожий до грузинського проповідника канал «1+1» вражає своєю толерантністю. Звідкись знову появилися гроші для анонсованого туру Україною.

А тепер трошки щодо тези про «незаконне й неконституційне» позбавлення громадянства. А тут усе аж надто просто. Що зробив Саакашвілі? Він тупо й примітивно збрехав у документі, правдиве заповнення якого є передумовою отримання громадянства України. У графі про наявність кримінальних справ проти нього не задумуючись написав «ні».

Ця брехня була абсолютно зайвою. Наявність таких справ не забороняє Президенту надати громадянство. Це лише підстава для додаткової перевірки, яка тут була б цілком формальною. Але ж пиха й самозакоханість не дали йому змоги підтвердити, що якісь «недолюди» в його колишній «недобатьківщині» могли легітимно проводити проти нього, святого Міхо, кримінальні розслідування. Не міг він і не знати про ці кримінальні справи, бо саме від них і втікав з Грузії, коли завершилася президентська недоторканність. Навіть услід за Януковичем не може повторити, що йому в законний спосіб не повідомили, бо сам усім про це роздзвонив, як «кремлівські найманці» його звинувачують у всяких злочинах. Отже дуже тупо й примітивно збрехав.

Маю я сумніви й щодо самостійного рішення Саакашвілі повернутися на «свою Батьківщину». Він часто виглядає клоуном та неадекватною людиною, але мало схожий на самогубця. Крім того він ще й боягуз, що продемонстрував своєю панічною втечею з Грузії. Доки він був громадянином нашої країни екстрадиція до Тбілісі йому не загрожувала – Конституція це прямо забороняє. Деякі країни світу він, очевидно, мусив оминати, наприклад Італію, де дуже скурпульозно ставляться до міжнародного розшуку та екстрадиційних запитів. Але й грузинські правоохоронці переважно доймали вимогами Україну, а не ЄС чи США, де ще не розвіявся міф про «великого реформатора». Але після Указу Президента ситуація різко помінялася. Україна тепер має всі підстави видати його грузинському правосуддю. Окрім вузького кола доволі маргінальних друзів у таких обставинах за нього навряд чи хтось би заступився – занадто скандальною постаттю він був. Тому залишатися в Європі чи США для Саакашвілі було б вигідно. І навіть, якщо в нього нема іншого громадянства, після завершення 90 днів він міг би почати просити десь притулку. Не виключаю, що не вельми мудрий, але явно антиукраїнськи настроєний його польський друг Ярослав Качинський зумів би витиснути таке рішення з президента Дуди.

Але при цьому довелося б наступити на горло власному самолюб’ю, остаточно попрощатися зі своїми амбіціями в Україні й змиритися з долею політичного пенсіонера. І до цього все йшло. Гучні заяви про 10 вересня дуже нагадували блеф. Шлях для відступу був надзвичайно легкий і майже не ганебний. Досить процитувати Ляшка чи Ківу з погрозами розстрілу, нагадати про якихось дивних «тітушок» у Краковці, чия приналежність до прихильників Саакашвілі виглядає більш переконливою, ніж версія про його противників. Дуже вже примітивно виглядав цей інформаційний вкид. А ще київський теракт, у якому загинув чеченський активіст, близький, як твердять, до Міхаіла. Нарешті груба помилка певних владних інститутів, які вибрали абсолютно програшну стратегію не впускати Саакашвілі за будь-яких умов, зберігала для нього можливість маневру до останньої хвилини. Розвернутися він міг, і я переконаний, що планував, навіть на нейтральній смузі між Медикою та Шегинями.

Але на цей випадок свій козир мала «стая товарищей». Більшість з тих політичних лідерів першого й другого ешелону (про дрібноту тут не згадуємо), які взялися супроводжувати Саакашвілі, були його давніми ворогами чи недоброзичливцями. У всіх них рейтинги вищі, ніж у самозакоханого Міхо, тому розповіді про якусь консолідацію всієї опозиції під його покровом виглядають смішними – для Тимошенко й не тільки для неї – це просто принизливо. Усі вони розуміли, що некерлований і неадекватний Саакашвілі дуже скоро стане для них проблемою та ще й почне перетягувати на себе електоральну ковдру й відволікати увагу виборців. Тому в їхні добрі наміри не повірю нізащо. Думаю, що основним їхнім завданням було – не допустити відступу.

Для чого? Першу причину ми вже бачимо – за допомогою грузинського пропагандиста опозиції вдалося змазати той позитивний тренд, який зуміла перехопити українська влада ще від Дня Незалежності. Опозиція явно була дезорієнтована, але готувалася дати бій. Спроби чогось досягнути власними силами провалювалися – нема серед них таких яскравих акторів, та й приїлися публіці. А тут новизна, а ще оратор без гальм (самим так бруднитися неспідручно) – кращого й не придумаєш.

Але є й інша, підступніша сторона. Саакашвілі допомогли остаточно стати злочинцем за українським законодавством. Влада зобов’язана його покарати, а ще вимоги про екстрадицію з Грузії, підстав для відмови на які більше нема. Тому перспективи Саакашвілі після повернення в Україну яскраві, але нетривалі. Найімовірніше, він таки сидітиме. Чи в Україні, що привабливіше, чи в Грузії, що страшніше. А наша опозиція позбудеться однієї проблеми й здобуде тисячу підстав говорити про «диктатуру й репресії кривавого антинародного режиму». Це ж ідеальний старт для нової виборчої кампанії.

Усі перипетії вздовж кордону мене все більше переконують, що Міхаіл Саакашвілі усе це непогано усвідомлював. Але в останню мить відбулося те, чого вже точно ніхто не прогнозував – силовий прорив кордону групою міцних молодиків, які силою завели його на українську територію. І знаєте, коли я чую, як він каже, що це було зроблено не на його прохання, а навіть усупереч його волі, то вірю. Бо саме так і починається невесела казочка про офірного цапа, на роги якого планують повішати дуже багато того, на що він зовсім не сподівався.

 

Тарас Чорновіл,народний депутат ВР 3,4,5,6,7 скликань

 

Источник: 
PRпортал

Comments (0)

Leave a comment