Рецепти успіху в інформаційній війні з Росією: досвід українського посла

Про те, що інформаційна війна є важливою складовою протидії Росії, говорилося чимало. Так само багато разів лунала думка, що в ній наша держава занадто часто програє, адже росіяни мають більше грошей, більший штат, більше досвіду тощо.

Та насправді Україна має також історії успіху на інформфронті. Один з таких прикладів - Хорватія, де Україна домінувала в інформполі, принаймні до 2016 року. Найкращий доказ - те, що російському міністру Лаврову навіть доводилося виправдовуватися за провал посольства РФ у цій країні. За словами російських журналістів, "украинский посол, можно сказать, изнасиловал местные СМИ, еженедельно поливает грязью Россию".

Про свій досвід та про те, як можна досягти успіху з обмеженими ресурсами, екс-посол України в Хорватії Олександр Левченко розповів у статті для "Європейської правди"

* * * * *

Сучасні міжнародні реалії свідчать: без виграшу в інформаційному полі успіхи в бойових діях не є достатніми. Це не є українською або надновою специфікою – ще в далекому 1991 році американський генерал Джон Шалікашвілі говорив, що "у США не було військової перемоги у Перській затоці, поки про це не повідомила CNN".

А для повернення окупованого Донбасу та анексованого Криму тим більше важливо просувати українську позицію в світовому інформаційному полі.

Від початку анексії Криму російська пропаганда розгорнула небачену інформаційну війну, до якої Україна виявилася не готовою. Росії вдалося не лише дезорієнтувати багатьох українських глядачів московського телебачення (яких на той час, на жаль, було чимало), але й вплинути на думки в усьому світі.

І йдеться не лише про глядачів Russia Today та Sputnik – був задіяний величезний ресурс в зарубіжних медіа та пул лояльних до Росії закордонних журналістів.
 

Початок інформвійни

Особисто для мене війна з російською пропагандою почалася 27 лютого 2014 року, коли російський спецназ захопив приміщення Верховної ради та Ради міністрів АР Крим. В той час я очолював посольство України в Хорватії.

Стало зрозумілим, що ми увійшли в нову еру, яка вимагає миттєвого реагування – не чекаючи на вказівки з Києва. Але це розуміння треба було довести до політичного керівництва країн, де я був акредитований, а також до громадськості.

27 лютого опівдні я вже був у прямому ефірі хорватського інформаційного телеканалу "24 години". Досі пам’ятаю свої слова, які багато хто в Хорватії тоді не зрозумів: "Все, що ви знали про Росію та Путіна – забудьте. Ми входимо в нову епоху відносин з Росією. Якщо перший їхній крок – захоплення приміщень парламенту та уряду, то можете собі уявити, якими будуть наступні російські дії". Тоді ж я зустрівся з представниками усіх парламентських партій та адміністрації президента.

Багатьом місцевим політикам просто не вірилося, що можлива нахабна російська окупація Криму. І, очевидно, це не було суто хорватською специфікою – млява реакція була й в інших світових столицях.

Ситуація в Криму погіршувалася з кожним днем, ставши хітом для місцевих медіа. Але навіть за такої ситуації на ефіри до телеканалів доводилося пробиватися з боями. Медійники розуміли, що український посол коментуватиме гостро, а російська сторона буде нервово реагувати, звинувачуючи медіа в упередженості.
 

Балканський фронт

Розглянемо ближче країни вибухонебезпечного Балканського півострова – Хорватію та Боснію і Герцеговину. Здавалося, ці держави пройшли важкі випробування війною, пережили військовий напад сусіда, який був їхньою колишньою метрополією, і повинні, як ніхто інший, розуміти Україну, підтримавши нашу державу у важкі моменти боротьби з російською агресією.

Але реальність – значно складніша.

Навіть тут посольству доводилося боротися з російською пропагандою на щоденній основі. І оскільки цей напрямок діяльності був визначений у посольстві як пріоритетний, ми мали успіх у цій боротьбі. В Хорватії та БіГ Україні вдалося нейтралізувати і практично перемогти російську пропаганду.

До слова, поза зоною досяжності нашого посольства була Сербія, де московський агітпроп буквально танцював на трунах. Весь 2014 та аж до липня 2015 року в Белграді не було нашого посла. Це, звісно, було не єдиною причиною настроїв, які формувалися у Сербії, але вплив цього фактора був справді вагомим...

Та повернемося до Хорватії.

Після того як домінація України у хорватському інформаційному просторі стала повною, Москва призначила до Загреба нового посла. Влітку 2015 року в інтерв’ю російським ЗМІ він заявив, що прибув до Хорватії з дорученням "виправити провальну для РФ іміджеву ситуацію", яка склалася за його попередника.

Новий російський посол справді активно взявся за справу, задіявши всі наявні фінансові ресурси – представництва "Сбербанку", "Лукойлу", фірми-дочки "Газпрому", московських інвесторів у сфері нерухомості та готельного бізнесу.

Почалося активне фінансування низки політичних проектів. На парламентських виборах перемогла традиційно впливова правоцентристська партія, яку, як виявилося трохи пізніше, таємно фінансувала російська сторона. Для української тематики в хорватському інформаційному просторі настають вельми тяжкі часи.

В місцевих ЗМІ виходить низка позитивних інформаційних матеріалів від журналістів, які співпрацюють з РФ – про важливість Росії як партнера Хорватії, про цікавинки життя росіян. Публікуються матеріали авторства російського посла. Посольство викуповує газетні площі в провідних хорватських ЗМІ. Все це доповнюється культурною дипломатією – візитами відомих піаністів, спортивних команд, театральних колективів.

І всі ці контакти супроводжує думка про доцільність зняття з РФ міжнародних санкцій.

Потужності та фінансування українського та російського посольств є просто незрівнянними, кожен наш захід перекривали кількома російськими. Приміром, на відкриття пам’ятника Шевченку росіяни відповідають будівництвом пам’ятника Гагаріну…

При цьому російське посольство в багато разів більше за наше. Більшість його складу фахово володіє хорватською мовою, половина співробітників – представники спецслужб, які в тому числі працювали над інформаційними "вкидами". У нас інформаційною боротьбою займалися аж двоє – посол та його заступник. Спецслужбовці до такої роботи були просто не готові, а знання мови країни перебування у багатьох посольствах України лишається винятком, а не правилом...

Єдиний ефективний шлях, який лишався – активніше працювати зі ЗМІ, з’являтися в усіх зовнішньополітичних телепередачах.

Так, це не було просто. Дуже швидко провідні газети почали ухилятися від публікацій статей українського посла – мовляв, їх і без того більше, ніж у всіх керівників дипустанов, акредитованих у Загребі. Заперечити нам нічим, адже це було правдою.

Тоді ми знайшли інший шлях, як потрапити на сторінки ЗМІ.

Українська дипмісія використовувала право на спростування, адже кожна проплачена стаття російського посольства несла в собі елемент пропаганди, що давало нам шикарну можливість викривати реальні фейкові факти московської агітації. Росіяни це зрозуміли тільки за рік, коли взагалі відмовилися від публікацій із згадуванням українських подій.

Але цілий рік ми мали можливість на кожну проплачену статтю давати безкоштовно інформаційну відсіч, що призводило практично до гри в одні ворота.

Посол Левченко (в останньому ряду у капелюсі) у Загребі з групою дітей, що приїхала з України

Другий російський удар відбувся наприкінці березня 2016 року.

Цілий тиждень інформаційне поле Хорватії було заповнене новинами, статтями та коментарями про спробу українців обдурити хорватську сторону в ремонті 12 винищувачів МІГ-21. Це було пекельно. До цього часу ми вже пережили декілька масованих інформаційних нападів щодо українського ремонту хорватських літаків, але ми їх успішно відбили. Тепер же нас буквально намагалися переїхати катком.

Долучилася навіть глава держави, яка заявила, що рішення попереднього уряду про ремонт в Україні межує з національною зрадою... Але ми витримали і цей складний екзамен. Розуміючи усю небезпеку розгорнутої дискредитаційної кампанії, ми почали давати спростування вже на другий день після її початку. Підкреслювали російський слід та явно замовний характер нашого очорнення. Я згадував це постійно, і російське посольство жодного разу не озвалося, просто не наважилося вступити в дебати.

Для виступів використовував будь-який майданчик. Політичні зустрічі, обговорення теми в прямому ефірі, університетські лекції щодо гібридної війни, постійна спростувальна інформація в інтернет-виданнях.

За перші десять днів вдалося повністю збити антиукраїнські настрої, ще за місяць аргументовано розтрощили всі претензії до України. Підкреслюю, що це відбувалося на щоденній основі протягом півтора місяці.

Після цього і з’явилася відома заява кореспондента "Комсомольской правды" під час прес-конференції Лаврова про необхідність працювати російським послам в інформаційному напрямку так, як посол України в Хорватії...

Вже згодом нашу боротьбу з російським втручанням у важливі хорватські справи підтримали журналісти-розслідувачі, що повідомили про корупцію в уряді, а на додаток – про фінансування правлячої партії газпромівською "дочкою". Це була справді скандальна інформація, уряд захитався та впав.

На цій хвилі лідером правлячої партії стає проукраїнський євродепутат Андрей Пленкович, який вправно проводить виборчу кампанію, перемагає на дострокових виборах та стає прем’єром Хорватії.
 

Боснійський інформаційний фронт

Після російської анексії Криму президент Республіки Сербської (РС, складова федерації Боснії і Герцоговини, 49% території БіГ) Милорад Додік заявив, що РС "як і Крим" проведе референдум про вихід зі складу БіГ та приєднання до Сербії.

На диво, тоді офіційні представники Сараєва вирішили відмовчатися, як і дипломатичні представництва провідних західних країн. Україна не має повноцінного посольства в БіГ, роботу посла у цій державі традиційно виконує посол в Хорватії, тож мені довелося реагувати...

Інформаційна робота в БіГ почалася відразу після так званого кримського "референдуму". Тоді нам допомогла місцева українська діаспора (до речі, одна з найстаріших в Європі). Самі місцеві українці щось сказати на захист Криму побоювалися, настільки сильними були проросійські настрої місцевих сербів, але надали приміщення для прес-конференції в головному місті Республіки Сербської, Баня-Луці.

Потім довга дискусія розгорілася на сторінках Nezavisne novine, провідної газети Республіки Сербської.

Я вважаю її успішною – ми своєю аргументацією буквально загнали в кут Додіка. Проте я певний час уникав перебування в РС вночі – життєвий досвід підказував, що так надійніше.

З великою вдячністю згадую тамтешнього бізнесмена Желько Копаня, власника найбільшого в РС медіа-холдингу. Він завжди давав шпальти своїх газет, в тому числі Nezavisne novine, для статей українського посла. Він точно не був в опозиції до тамтешньої влади, але в глибині душі, на відміну від багатьох інших, переживав через події в Україні. У нас з ним склалися тісні людські стосунки, через що російське посольство в Сараєві не могло жодного разу пропихнути свої пропагандистські матеріали без української відповіді в Республіці Сербській, яка була і є головним політичним бастіоном Москви на Балканах.

Але у серпні 2016 року Желько Копаня – після публікації нашого чергового матеріалу про російську пропаганду – раптово помер...
 

Втримати не легше, ніж досягти

На початку 2017 року, після 6,5 років на посаді, я завершив роботу послом України в Хорватії та повернувся до Києва. За три місяці після цього відбувся офіційний візит до Хорватії Володимира Гройсмана. Вже тоді його хорватський колега Андрей Пленкович у розмові з українським прем’єром згадав, що російська позиція починає переважати в хорватському інформаційному просторі.

Цікава деталь: з днем візиту українського прем’єра співпало російське дипломатичне прийняття, і якщо рік тому на ньому було тільки два директора департаментів хорватського МЗС, то цього разу – два віце-прем’єри. Рік тому на Петербурзькому економічному форумі взагалі не було хорватської офіційної делегації, зараз вона була на чолі із заступником голови уряду. А президент Хорватії Колінда Грабар-Кітарович цієї осені відвідала Москву з офіційним візитом – рідкісний випадок для країни-члена НАТО та ЄС.

Сьогодні в інформаційному просторі Хорватії та БіГ повністю домінує російська пропаганда.

Згоден, це не найвпливовіші європейські країни, але проблема є спільною для всіх держав – вакуум української інформаційної присутності заповнюється російською.

Не так давно було схвалене дуже правильне рішення про створення в нашому МЗС департаменту стратегічних комунікацій – підрозділу з координації політичної, інформаційної та іміджевої роботи зовнішньополітичного відомства.

Нині Україні вкрай бракує системності у цьому питанні. Інформаційна боротьба з московською пропагандою в світовому медіа-просторі триватиме ще довго, це – наша реальність на роки. Україна не має дозволяти собі недбалість у цій сфері.

На кону – наші національні інтереси на міжнародній арені. Програвши цю війну, ми можемо втратити перемогу і на інших фронтах протидії російській агресії.
 

 
 

Олександр Левченко, посол України в Хорватії та Боснії і Герцеговині у 2010-2017 роках,  "Європейська правда"

Источник: 
PRпортал

Comments (0)

Leave a comment